Героїчне життя, сповнене подвигів, залишив у моїй пам'яті про себе мій дідусь, батько мами Василь Хорольський, учасник Другої світової війни, якому сьогодні, 7 квітня, - 93а річниця дня народження. Тому хочеться згадати його героїчний життєвий шлях, який судилося йому пройти.
Хорольський Василь Іванович народився 1922 року в Шишаках на Полтавщині. Сім’я мала землю і багато худоби, тож Василю, найстаршому в сім’ї серед дітей, змалку довелося багато працювати по господарству. Мав він молодших трьох сестер та брата.
У школі Василь вчився дуже добре, особливо мав хороші знання з математики, але встиг закінчити лише 6 класів. 1933 рік, на жаль, не минув родину – саме в цей час померла мама. П'ятеро дітей залишилися на руках у батька та бабусі. Згодом батько одружився вдруге, і в родині з'явились ще два сини.
Старший Василь пас худобу, працював у полі і допомагав батькові на пасіці. А весь вільний час, хоч його було і мало, він дуже любив читати книги. Одного разу йому трапився роман О. Новикова-Прибоя «Цусіма» про морську битву під час російсько-японської війни 1905 року. Ця книга його так вразила, що він перечитував її ще декілька разів, і з тих пір почав мріяти лише про море і кораблі.
Весною 1941 року Василя призвали до армії. Молодого, красивого і фізично загартованого юнака відразу ж записали в моряки. Отак почала збуватися його дитяча мрія. Та тільки не знав він ще тоді, яка доля чекала його попереду - за кілька місяців прийшла страшна звістка про війну.
Свій бойовий шлях Василь Хорольський розпочав у Севастопольській школі зв'язку і після її закінчення став морським піхотинцем. У боях під Євпаторією отримав перше поранення. Друге – під час оборони Севастополя. У числі останніх захисників був вивезений на Велику землю. Зимою 1942 року долав льодові траси Азовського моря. Коли німецькі бомбардувальники розбили корабель, на якому служив Василь, майже всі загинули, а він, поранений, ухватився за уламок корабля і тримався у льодяній воді, поки не був врятований.
З 4 по 16 вересня 1943 року його рота розвідки тримала плацдарм розміром 28 квадратних кілометри так званої Малої землі. Коли підійшло підкріплення, живими залишилося тільки двоє. Під кінець поряд розірвався снаряд, і вибуховою хвилею бійця відкинуло у глибоку воронку. Контуженого і з роздробленою рукою його знайшли санітари і відправили у шпиталь. Коли видужав – знову на фронт. У січні 1944 року отримав нове поранення, лікувався у шпиталі, а потім його відправили у Балтику.
Після закінчення війни Василь Хорольський ще залишився служити матросом у Балтійському морі на трофейному кораблі. А 1948 року повернувся у Шишаки з орденами Червоної зірки і Великої Вітчизняної війни, медалями «За відвагу» і за оборону Севастополя та Новоросійська.
Дома його чекало нове горе – тут він дізнався, що дві його сестри, яких забрали працювати у Німеччину на лаковій фабриці, тяжко захворіли і померли.
Але для Василя життя продовжувалось. Він пішов працювати у колгосп імені Фурманова у Шишаках. Працював на різних роботах, а пізніше, аж до самої пенсії, - на колгоспній пасіці. Згодом став кращим пасічником Шишаччини, був членом ревізійної комісії.
Вдома Василь Іванович теж мав пасіку та спорудив столярну майстерню, яким і присвячував весь свій час на пенсії. Робота з бджолами додавала йому сил і натхнення, адже з роками старі рани все більше боліли. Останні роки свого життя, коли вже здавалося не було сил терпіти, він виходив до пасіки, сідав на маленький стільчик і вдихав рідне повітря, наповнене цілющим запахом меду і бджіл. Так він відпочивав і згадував прожите.
Було дідові що згадати хорошого. Він мав чудовий голос і багато років співав у народній чоловічій хоровій капелі при районному будинку культури, брав участь у фестивалі «Сонячні кларнети». З дружиною Галиною виростили сина та доньку, а також трьох онуків.
Я змалку любив спостерігати за дідусем. А він постійно був чимось зайнятий – то майстрував щось із дерева, то порався на пасіці. І в те, і в інше заняття він вкладав багато розуму і творчості, на все завжди довго дивився мовчки і задумливо. Коли я навчався у Шишацькій гімназії, дідусь часто допомагав мені вирішувати завдання по математиці. І мене завжди вражало, що кожного разу, прочитавши умови задачі, він відразу ж називав правильну відповідь, а потім говорив: «Ну а тепер сідай, будемо думати, як її вирішити».. А ще він дуже любив у тихий вечір слухати солов'їв. Він спорудив лавку у дворі, і ми слухали з ним, як співають солов'ї над струмком. Я багато розпитував у нього про війну, а він то розповість трохи, то не хоче, каже: "Слухай краще, як солов'ї співають"..
На жаль, багато здоров'я Василь Іванович втратив у боях другої світової і 14 листопада 1999 року у віці 77 років він помер. Але дід Василь завжди живий в пам'яті. Його мужність, життєва завзятість, розум, творчість, любов до природи є для мене взірцем... З Днем Народження, Діду! Я знаю, що ти просто спиш, і ми побачимось!)
