Погляньте, що відбувається.
На нашу землю спочатку приходять зі сходу. Нав'язують свою мову, церкву, щоб шанували царів їхніх і забували героїв власних. За непокору - висилки, каторги, розстріли...
Наш народ противиться, народ бореться...
І раптом приходять інші, з заходу. Кажуть, святкуй Різдво не 7 січня, а 25 грудня; переводь свою мову на латиницю; наділяй правами збоченців. За незгоду - тебе наречуть ворогом, зрадником...
Ми приходимо до того, що українству, аби зберегти свою національну ідентичність і самобутність, та не піддатися зовнішньому нав'язливому впливу, потрібно пройти важкий шлях опору.
Мало того, щоб нам потрібно зберегти свою державу і територію, та дати старт її реальному розвитку, надважливо залишити Україну українською. Бо, на грунті національного спотворення, будь-яка держава довго існувати не спроможна. І ми повторимо долю Київської Русі, яка втратила свою єдність і роздробилася на багато князівств.
Проти нас грає час. Чим довше ми закривали очі на вплив Росії на Крим і Донбас, тим легше їм було відірватися від України. Чим довше ми не помічатимемо впливу угорської культури на Закарпаття, румунської на Буковину, тим швидше ми втратимо і ці землі.
Це питання не військових агресії та сепаратизму. Це той випадок, коли з покоління у покоління, майже на підсвідомому і генетичному рівні, окремі групи нашого народу, поступово, все менше відчувають свій взаємозв'язок з українською самобутністю, і все більше бачать у собі щось окреме, і, по-своєму, особливе.
Чому ми так легко втратили Крим, а жителі Донбасу кидалися під українські танки, які їхали їх визволяти? Бо там майже не було української школи, української церкви, української книги, української мови, української пам'яті. Це все підмінено було чужерідним. Два-три покоління, які прожили в умовах інформаційного наступу іншого світу, і вони вже не вважають себе українцями.
Так буде з усією країною. І зовсім, не важливо, чи російський, чи західний вплив наступатиме на нашу територію, на наше суспільство, на нашу свідомість. Якщо говорити окремо про захід, то, замість, навчитися у них найуспішнішого досвіду, ми сліпо погоджуємося на все підряд, що нам нав'язують. Ми ладні відмовитися від усього українського, заради європейського, бо хтось зумів укласти нам у голови, що нам так буде краще. але ніщо чуже нам не буде кращим.
Чужого навчайтесь, але ж свого не цурайтесь!
Сьогодні популярною є думка, яку, звісно ж, мозок українця не зміг би породити, що наша сила і особливість - у різноманітті культур, національностей, тощо. Мовляв, у тому і наша цінність, що тут можна все і всім.
Можна. Всім, крім корінної нації. Це - фальшива підміна нашої національної ідеї ідеєю чужорідною - всімвседозволящою.
На нашу прекрасну і багату землю з'їхалися звідусіль, бо тут є все для нормального життя людини. Несуть сюди свої культури, свої мови, свої традиції, свої збочення. І хочуть, щоб ми все це дозволяли, і самі ставали їм подібними. Щоб ми на своїй землі повільно перетворювалися у тих, хто прийшов сюди з гір, чи пустель, бо там жити не так комфортно. А добрий і толерантний українець гостинно усім ділиться, а про майбутнє своїх дітей забуває.
Так, чому ти, українцю, східній навалі чиниш опір і російського маразму сюди не пускаєш, а на догоду заходу, духовним святам своїм дати змінюєш, дозволяєш, щоб на очах у твоїх дітей вулицями ходили чоловіки у жіночому вбранні, а рідну мову свою на латиницю хочеш перевести? Чому ти кидаєшся з крайнощів у крайнощі, забувши що душа твоя тут, у тобі, у серці твоєму?
Наші предки зганьбили б нас за те, до чого ми дожилися.
