Світ поважає лише тих, хто змушує себе поважати. Але, щоб змусити поважати, потрібно найперше мати повагу до себе.
Українці лише нарікають на гірку долю, жаліють себе, а не відчувають гордості й самоповаги. Бо пишатися нічим - століттями не змогли збудувати державу, постійно лишаємось підневільними іншим народам.
Завжди хотілося знайти відповідь: ми самі недієздатні, чи нас зробили такими історично?
Багаторічні роздуми спонукають до висновку, що ці явища нероздільні - ми самі такі, тому й дали себе такими зробити.
Що в національному характері українців заважає нам стати державним народом? Чому кожна спроба державотворення закінчується крахом? Чому після кожного Майдану приходить реванш переможених?
Успіх державотворення неможливий:
- без існування єдиної спільної мети та без усвідомлення її кожним;
Українці лише нарікають на гірку долю, жаліють себе, а не відчувають гордості й самоповаги. Бо пишатися нічим - століттями не змогли збудувати державу, постійно лишаємось підневільними іншим народам.
Завжди хотілося знайти відповідь: ми самі недієздатні, чи нас зробили такими історично?
Багаторічні роздуми спонукають до висновку, що ці явища нероздільні - ми самі такі, тому й дали себе такими зробити.
Що в національному характері українців заважає нам стати державним народом? Чому кожна спроба державотворення закінчується крахом? Чому після кожного Майдану приходить реванш переможених?
Успіх державотворення неможливий:
- без існування єдиної спільної мети та без усвідомлення її кожним;
- без взаємоповаги і взаємодопомоги,
- без порядності і законослухняності,
- без організованості й дисциплінованості.
Якби всі ці явища були спільними цінностями для кожного індивідума українського народу, ми вже давно б досягли успіху.
Хто готовий пройти цей важкий шлях державотворення до кінця, не відволікаючись від мети? Не забігши до кума на хрестини, до друга на іменини, до свата на свіжину, на ніч до куми? Майже ніхто. Бо саме останніми псевдоцінностями пронизане все наше буття з малку до старості.
Який шлях ми можемо пройти спільно, якщо в автобусі не можемо проїхати, не посперечавшись із сусідом, не нагримавши на водія, не вискочивши серед дороги, грюкнувши дверима? "Хай собі їдуть, а мене інші підвезуть".
Фразу "треба більше працювати" найчастіше повторяє лінивець. "Треба воювати до кінця" - говорить ухилянт від служби. Найбільше вимагає не заважати той, хто сам стоїть у всіх на перешкоді.
Якщо ми Божого слова не вчимо і його не усвідомлюємо, то кого винити, що не можемо дати собі ради, не вміємо жити по-людськи? А по-людськи - це і є спільно, порядно, законослухняно, організовано і дисципліновано.
Один сусід радіє, що у іншого трактор зламався, значить він раніше огород виоре і посадить. Яка вигода йому з цього, адже сусідське збіжжя на його урожай не впливає? Ніякої, просто треба позловтішатися. Так самому стає легше, коли бачить, що комусь гірше. Зловтішання - це ще одна небезпечна риса українця.
Ми падаємо у безодню - протиморальну і бездуховну. У такому середовищі нормальній людині вижити найтяжче. Тому, ті, хто ще зберегіає у собі порядність і повагу, починає відмежовуватися від інших для власного ж порятунку.
І немає вже єдиної спільної мети, взаємоповаги і взаємодопомоги, організованості й дисциплінованості.
І породжується масове збайдужіння, соціальна апатія, взаємоненависть, зловтішання, інтерес лише до власної вигоди.
А як ми починали шлях? Хотіли побудувати спільну державу.
Хто вже пам'ятає цю єдину мету, хто її усвідомлює? І де кожен нас?
У кума на хрестинах, у друга на іменинах, у свата на свіжині...
Останній подумав: ну якшо нікому нічого не потрібно, нікого поруч немає, пішов і я на ніч до куми...
Якби всі ці явища були спільними цінностями для кожного індивідума українського народу, ми вже давно б досягли успіху.
Хто готовий пройти цей важкий шлях державотворення до кінця, не відволікаючись від мети? Не забігши до кума на хрестини, до друга на іменини, до свата на свіжину, на ніч до куми? Майже ніхто. Бо саме останніми псевдоцінностями пронизане все наше буття з малку до старості.
Який шлях ми можемо пройти спільно, якщо в автобусі не можемо проїхати, не посперечавшись із сусідом, не нагримавши на водія, не вискочивши серед дороги, грюкнувши дверима? "Хай собі їдуть, а мене інші підвезуть".
Фразу "треба більше працювати" найчастіше повторяє лінивець. "Треба воювати до кінця" - говорить ухилянт від служби. Найбільше вимагає не заважати той, хто сам стоїть у всіх на перешкоді.
Якщо ми Божого слова не вчимо і його не усвідомлюємо, то кого винити, що не можемо дати собі ради, не вміємо жити по-людськи? А по-людськи - це і є спільно, порядно, законослухняно, організовано і дисципліновано.
Один сусід радіє, що у іншого трактор зламався, значить він раніше огород виоре і посадить. Яка вигода йому з цього, адже сусідське збіжжя на його урожай не впливає? Ніякої, просто треба позловтішатися. Так самому стає легше, коли бачить, що комусь гірше. Зловтішання - це ще одна небезпечна риса українця.
Ми падаємо у безодню - протиморальну і бездуховну. У такому середовищі нормальній людині вижити найтяжче. Тому, ті, хто ще зберегіає у собі порядність і повагу, починає відмежовуватися від інших для власного ж порятунку.
І немає вже єдиної спільної мети, взаємоповаги і взаємодопомоги, організованості й дисциплінованості.
І породжується масове збайдужіння, соціальна апатія, взаємоненависть, зловтішання, інтерес лише до власної вигоди.
А як ми починали шлях? Хотіли побудувати спільну державу.
Хто вже пам'ятає цю єдину мету, хто її усвідомлює? І де кожен нас?
У кума на хрестинах, у друга на іменинах, у свата на свіжині...
Останній подумав: ну якшо нікому нічого не потрібно, нікого поруч немає, пішов і я на ніч до куми...
