Друга Світова війна забрала у нашій родині прадіда Костянтина Федоровича Водяника, жителя Великого Перевозу, 1909 року народження, який віддав життя за свою країну і своїх рідних 26 березня 1944 року на Білоруському фронті.
Похований у селі Красниці Бобруйського району Могильовської області Білорусі. Його дружина Уляна, моя прабабуся, залишилася одна і самотужки виховувала сина і трьох доньок.
Свій бойовий шлях Василь розпочав у Севастопольській школі зв'язку і після її закінчення став морським піхотинцем. У боях під Євпаторією отримав перше поранення. Друге – під час оборони Севастополя. У числі останніх захисників був вивезений на Велику землю.
Зимою 1942 року долав льодові траси Азовського моря. Коли німецькі бомбардувальники розбили корабель, на якому служив дід, майже всі загинули, а він, поранений, вхопився за уламок корабля і тримався у льодяній воді, поки його випадково не врятували шведські моряки.
З 4 по 16 вересня 1943 року дідова рота розвідки тримала плацдарм, розміром 28 квадратних кілометри, Малої землі. Коли підійшло підкріплення, живими залишилося тільки двоє. Під кінець, поряд ще й розірвався снаряд, і вибуховою хвилею бійця відкинуло у глибоку воронку. Контуженого і з роздробленою рукою його знайшли санітари і відправили у шпиталь.
Коли видужав – знову на фронт. У січні 1944 року отримав нове поранення, лікувався у шпиталі, а потім його відправили у Балтику.
Після закінчення війни Василь Хорольський ще залишився служити матросом у Балтійському морі на трофейному кораблі. А 1948 року повернувся у Шишаки з орденами Червоної зірки і Великої Вітчизняної війни, медалями «За відвагу», За оборону Севастополя і За оборону Новоросійська.
Але, пройшовши такий тяжкий і героїчний шлях війни, дома його чекала страшна звістка – тут дізнався, що дві його сестри Марія і Явдоха, яких окупанти забрали працювати у Німеччину на лаковій фабриці, тяжко захворіли там і померли.
Назавжди пам'ятатиму розповіді прабабусі та діда-героя про ті страшні і тяжкі воєнні часи. Коли в дитинстві слухав їх, ніколи б не зміг повірити, що не минеться і століття, як до нашої країни прийде нова війна - а окупантами і фашистами будуть нащадки колишніх героїв Другої світової, які разом з нашими предками звільняли нашу землю від ворога...
Брав у часть у війні і дід, батько мами, шишачанин Василь Хорольський. Весною 1941 року його призвали до армії. Молодого і загартованого юнака відразу ж записали у моряки. Він дуже радів, адже з дитинства мріяв про море і кораблі. Тільки не знав ще тоді, яка доля чекала його попереду - за кілька місяців прийшла страшна звістка про війну.
Свій бойовий шлях Василь розпочав у Севастопольській школі зв'язку і після її закінчення став морським піхотинцем. У боях під Євпаторією отримав перше поранення. Друге – під час оборони Севастополя. У числі останніх захисників був вивезений на Велику землю.
Зимою 1942 року долав льодові траси Азовського моря. Коли німецькі бомбардувальники розбили корабель, на якому служив дід, майже всі загинули, а він, поранений, вхопився за уламок корабля і тримався у льодяній воді, поки його випадково не врятували шведські моряки.
З 4 по 16 вересня 1943 року дідова рота розвідки тримала плацдарм, розміром 28 квадратних кілометри, Малої землі. Коли підійшло підкріплення, живими залишилося тільки двоє. Під кінець, поряд ще й розірвався снаряд, і вибуховою хвилею бійця відкинуло у глибоку воронку. Контуженого і з роздробленою рукою його знайшли санітари і відправили у шпиталь.
Коли видужав – знову на фронт. У січні 1944 року отримав нове поранення, лікувався у шпиталі, а потім його відправили у Балтику.
Після закінчення війни Василь Хорольський ще залишився служити матросом у Балтійському морі на трофейному кораблі. А 1948 року повернувся у Шишаки з орденами Червоної зірки і Великої Вітчизняної війни, медалями «За відвагу», За оборону Севастополя і За оборону Новоросійська.
Але, пройшовши такий тяжкий і героїчний шлях війни, дома його чекала страшна звістка – тут дізнався, що дві його сестри Марія і Явдоха, яких окупанти забрали працювати у Німеччину на лаковій фабриці, тяжко захворіли там і померли.
Назавжди пам'ятатиму розповіді прабабусі та діда-героя про ті страшні і тяжкі воєнні часи. Коли в дитинстві слухав їх, ніколи б не зміг повірити, що не минеться і століття, як до нашої країни прийде нова війна - а окупантами і фашистами будуть нащадки колишніх героїв Другої світової, які разом з нашими предками звільняли нашу землю від ворога...
