8 років назад, на початку зими 2010-го, після закінчення вузу, переді мною постала дилема про подальше життя. Я сидів дома в Шишаках, роздумуючи, що робити далі, який обрати життєвий шлях, чим займатися.
Довго не вдавалося визначитися, але надзвичайно хотілося почати хоча б з чогось. Після довгих роздумів і відсутності відповідей на більшість питань, все-таки прийшло одне розуміння, яке інтуїтивно принесло в собі заряд ентузіазму і натхнення - дуже захотілося повернутися у місто, у якому провів останні 5 років, і повернувшись з якого ніяк не міг знаходити собі місця.
Це історія про живий приклад відчайдушної віри, маючи яку кожна людина зможе отримати для себе з нічого щось нове і корисне.
Перша ціль, яку собі поставив тоді - повернутися у Київ будь-якою ціною. А там - шляхів для розвитку хоч відбавляй.
Так як робив це вже не вперше, і кожного разу з тих, чи інших причин, все-одно залишав місто, тепер я вирішив не дати собі шансу повернутися. Якщо раніше спочатку назбирував коштів на житло і харчі, щоб поки знайду роботу, було як прожити, цього разу вирішив не брати з собою абсолютно нічого. Навмисно штовхаючи себе на складнощі і випробування.
Начитавшись книжок про історії реальних відчайдушних людей, які залишили все заради мети, я зібрався у дорогу.
Останній мікросумнів, який прийшов до мене, трапився на автостанції у Шишаках, де вже за кілька хвилин мав відправлятися автобус до Полтави. Коштів узяв рівно стільки, щоб дістатися обласного центру, пересісти там на потяг до Києва, і все. Коли прийшла думка, чи не роблю я дурниць, відразу прогнав її і запевнив себе, що все буде добре.
На вокзалі у Києві був уже зранку наступного дня. Купивши кілька журналів і газет з робочими вакансіями, сів у метро і поїхав до станції "Берестейської", де знаходився мій уже колишній університет. У приміщенні вузу в коридорах було багато комфортних місць, де можна зручно присісти за столиком і займатися своєю справою.
Вибравши кілька десятків оголошень, де пропонувалася робота разом з житлом, почав обдзвонювати. Під час розмов виявлялися дуже багато всіляких подробиць, яких у самих оголошеннях не писали. Майже все не підходило. А мені потрібна була робота вже сьогодні, і поселення також.
Десь аж після 16 години дня одна об'ява з усіх можливих мені дала надію. Але на завтра. Потрібно було зранку прибути за вказаною адресою в офіс підприємства на співбесіду.
Я повернувся з університету на вокзал, аби провести там ніч. День морально виснажив, а вечір тягся настільки повільно, що ледь дочекався опівночі.
Коротку радість, що вже хоча б почалася ніч, перебило бажання поїсти. У кармані лишалося 6 грн. на ранок - 2 грн. на метро, 2 грн. на маршрутку і 2 грн. без призначення. На вокзалі чай коштував 3 грн. - за цю суму можна було випити великий стаканчик. Щось у когось просити я категорично не збирався. Після години блукань знайшов таки чай за 2 грн. - це був маленький пластиковий стаканчик чаю, який тоді здався безцінним скарбом.
Зранку, зморений і невиспаний, сів у метро і поїхав на потрібну станцію на Лівобережжя. Мені там все було невідоме, бо перед цим всі 5 років провів на правому березі. Коли сів у маршрутку, у якій заплатив останні 2 грн, по дорозі виявив, що їду правильним маршрутом, але не в той бік. Це був шок. Виходячи на першій же зупинці, захотілося попросити у водія гроші назад, але не зміг наважитися на таке і просто вийшов.
Перейшовши дорогу і прийшовши на протилежну зупинку, я побачив під лавою... 2 грн! У цей момент я відчув, що маю підтримку.
Далі приїхав на підприємство. Це була охоронна фірма. Але яка саме робота мене чекає, не уявляв. Маючи за плечима строкову службу в армії, записи у трудовій книжці про 3 роки роботи в охороні Яреськівського цукрозаводу і диплом юриста, успішно пройшов співбесіду з начальником охорони.
Через півгодини ми вже їхали з ним легковиком до Бориспільського аеропорту, де мене чекала Київська обласна митниця. Коли я вийшов з авто на КПП і побачив вивіску, на який об'єкт ми приїхали, не міг повірити своїм очам. Тут мене привели у гуртожиток, видали форму (правда, довелося самому пришивати аж 4 шеврони) і о 15:00 я заступив на першу 16-годинну зміну на, як потім виявилося, найцікавіший і найвідповідальніший пост.
Коли я вийшов на роботу і стояв поруч злітної смуги аеропорту, спостерігаючи, як нею злітають і сідають літаки, ще раз згадав події останніх трьох діб і з полегшенням видихнув...
Без будь-яких підсумків чи висновків. Інколи хочеться чимось поділитися. Наприклад, такою життєвою історією, яка багато чого навчила мене особисто і можливо надихне і ще когось. Або вчергове і себе самого)
