Вам може здатися, що ваше місце у світі не таке вже й важливе, або ви нікому не потрібні.
Але хтось, можливо, зараз п'є каву з чашки, яку ви йому подарували. Усміхнена дитина грається вашою іграшкою. Хтось слухає пісню, яка нагадує йому про вас. Чи читає книгу, яку ви порадили. Хтось згадує ваші жарти і посміхається. А дехто любить себе значно більше, бо згадує ваші компліменти.
Ніколи не думаєте, що ви не впливаєте на добро у світі. Ваші, навіть, не значні сліди, які ви залишаєте у житті, вже неможливо стерти.
Хронологія русифікації і заборон української мови в часи російської окупації України
XVII століття
1627 — наказ царя Михайла з подання Московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні "Учительного Євангелія" Кирила Ставровецького. Текст грамоти за Собраніе Гос. Грамотъ, ІІІ, №77
1696 — ухвала польського сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.
1690 — засудження й анафема Собору РПЦ на "Кіевскія Новыя Книги" П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.
XVIII століття
1720 — указ царя Московії Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг.
1729 — наказ Петра ІІ переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.
1731 — вимога цариці Анни Іванівни вилучити книги старого українського друку, а «науки вводить на собственном российском языке». У таємній інструкції правителеві України князю О. Шаховському 1734 наказала всіляко перешкоджати українцям одружуватися з поляками та білорусами, «а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великоросами».
1763 — указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1769 — заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати український буквар.
1775 — зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
1789 — розпорядження Едукаційної комісії польського сейму про закриття всіх українських шкіл.
XIX століття
1817 — запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України.
1832 — реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.
1847 — розгром Кирило-Мефодієвського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших.
1859 — міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині здійснено спробу замінити українську кириличну азбуку латинською.
1862 — закриття безоплатних недільних українських шкіл для дорослих в підросійській Україні.
1863 — Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури: «ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може».
1864 — прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має проводитись лише російською мовою.
1869 — запровадження польської мови в якості офіційної мови освіти й адміністрації Східної Галичини.
1870 — роз'яснення міністра освіти Росії Д.Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечне повинно бути обрусіння».
1876 — Емський указ Олександра ІІ про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень. Повний текст Емського указу за журналом «Особого Совещания» Вперше оприлюднено у книжці Савченко Ф. Заборона українства 1876 р.
1881 — заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.
1884 — заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях.
1888 — указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.
1892 — заборона перекладати книжки з російської мови на українську.
1895 — заборона Головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.
XX століття
1908 — чотирма роками після визнання Російською академією наук української мови мовою(!) Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.
1910 — закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читання лекцій українською мовою, заборона створення будь-яких неросійських клубів.
1911 — постанова VII дворянського з'їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії.
1914 —
заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; указ Миколи ІІ про скасування української преси.
1914, 1916 — кампанії русифікації на Західній Україні; заборона українського слова, освіти, церкви.
1922 — проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша.
1924 — закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських землях.
1924 — закон Румунського королівства про зобов'язання всіх «румун», котрі «загубили материнську мову», давати освіту дітям лише в румунських школах.
1925 — остаточне закриття українського «таємного» університету у Львові.
1926 — лист Сталіна «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації».
1933 — телеграма Сталіна про припинення «українізації».
1933 — скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 p., котрим дозволялися кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.
1934 — спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу»всіх українських вчителів, які вимагали повернення до школи української мови.
1938 — постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей», відповідна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У.
1947 — операція «Вісла»; розселення частини українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками у Західній Польщі для прискорення їхньої полонізації.
1958 — закріплення у ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту положення про вільний вибір мови навчання; вивчення усіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів.
1960—1980 — масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.
1970 — наказ про захист дисертацій тільки російською мовою.
1972 — заборона партійними органами відзначати ювілей музею І.Котляревського в Полтаві.
1973 — заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда».
1972 — постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік», де вперше проголошується створення «нової історичної спільноти — радянського народу», офіційний курс на денаціоналізацію.
1978 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладення російської мови в союзних республіках»(«Брежнєвський циркуляр»).
1983 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» («Андроповський указ»), яким зокрема введено виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови й літератури; директива колегії Міносвіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення зросійщення.
1984 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи».
1984 — початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови порівняно з вчителями мови української.
1984 — наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.
1989 — постанова ЦК КПРС про «законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної».
1990 — прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.
Людство не поділяється на звичайних людей і геніїв. Кожному, при народженні, однаково дарований набір талантів і можливостей для самореалізації. Вони даються разом з іншими вміннями, такими звичайними, як ходити ногами, наприклад. Але, так же як і ходіння, внутрішні таланти потрібно розвинути, щоб користуватися ними.
Доля кожної людини закладена у ній самій. У середині кожного з нас є генетична програма від Бога. А от запустити цю програму Творець дав можливість нам самим. Він дарував нам безкоштовні здібності, але, з іншого боку, ми маємо заплатити за них ціну у вигляді зусиль - зрозуміти і розвинути своє призначення.
Все в тобі. Ще з дня твого народження. Тому, не гніви світ, державу, чи обставини навколо. Шукай себе в собі. Знаходь. Розвивай світ. Люби людей і даруй добро.
Матеріал не має мети розпалювати міжнаціональну ворожнечу, а лише відтворює фольклорні зібрання українського народу.
Посидів годинку над книгою українських приказок і прислів'їв. 760 сторінок цікавих висловів. Читати - не перечитати. Але, виокремилися думки про наших сусідів, з якими доводиться споконвічно разом жити. Помітно, що український народ відносився до них по різному, про кожного сформувався певний образ. Що цікаво, нічого з того часу не змінилося. Століття йдуть, а правда одна і та ж лишається. Отож, читайте. Вибрав найцікавіше. Зверніть увагу, як вимальовується особливе відношення українців до кожної окремої групи народів.
МОСКАЛІ
З москалем дружи, а камінь за пазухою держи.
Якщо москаль сказав сухо, то знай, що буде мокро по вуха.
На вовка думають, а кобилу москаль вкрав.
Якщо чорт чи москаль що вкрали, то поминай як звали.
Москаль тоді красти перестане, коли чорт Богу молиться стане.
Від чорта відхрестишся, а від москаля й не відмолишся.
Москаль з бісом порадились, та й на лихо понадились.
Москва на злиднях збудована, й злиднями годована.
Москаль у лихові ходе, і всіх у лихо веде.
- Тату, чорт у хату лізе! - Дарма з ним, аби не москаль.
ЛЯХИ
Лях тоді добрий, як спить; а пробудиться, то біда.
Проведи мене хоч до Вєни, та не зроби ляха з мене.
Ляхи нам не пани, а ми їм не хлопці.
Мужик свиню любить, а лях курку.
Тікай ляше, бо все, що на тобі, то наше.
ЖИДИ
Жид брехнею живе, та все з нас тягне.
Що чорт, що жид - то рідні брати.
Жид ні сіє, ні оре, а обманом живе.
Не займай жида, бо велика огида.
Одважний жид і в школі грішить.
Жида вбий - сорок гріхів з душі.
МИ
У ляхів - пани, на московії - рєбята, а у нас - брати.
Де козак, там і слава.
Коли козак в полі - то він на волі.
Козак, як не сало їсть, так турка рубає.
Козацькому роду нема переводу.
Птиця з птицею не наб'ється, а козак з дівчиною не наживеться.
Козак з біди не заплаче.
Козак не боїться ні тучі, ні грому, але не був, і не буде катом.
BONUS +
Ворскла - річка невелика, береги ламає; хто в Полтаві не буває, той лиха не знає.
Часто чуємо нарікання - "вже нічого не зміниться, буде все гірше". Але, якщо поруч нас існують держави з великим достатком, значить, таку модель можна впровадити у будь-якій країні. Особливо, у багатій природними ресурсами та людським інтелектом, до яких відноситься Україна. Та не тільки приклад розвинених країн слід брати до уваги, наш власний досвід має в історії реальні показники росту і розвитку. Як, наприклад, період з 2005 по 2010 рік - час економічної політики Президента Віктора Ющенка. Якщо ми маємо приклади успішного росту нашої економіки і добробуту людей, значить, можемо не тільки повторювати, а і примножувати успішні показники і досягнення.
Бюджет України: 2004 - 116 млрд 2010 - 424 млрд Збільшення за 5 років - у 3,7 рази. За наступні 8 років він збільшився лише у 2,7 рази. Мінімальна зарплата: 2004 - 237 грн 2010 - 869 грн Збільшення за 5 років у 3,7 рази. За наступні 8 років збільшилася у 4,2 рази. Мінімальна пенсія: 2004 - 137 грн 2010 - 695 грн Збільшення за 5 років у 14 разів. За наступні 8 років збільшилася лише у 2,2 рази. Мінімальна пенсія у доларах: 2004 - 25 $, 2010 - 87 $, 2018 - 58 $. Курс долара: 2004 - 5,35 2010 - 7,95. Ріст у 1,5 рази. За наступні 8 років виріс у 3,3 рази. Виплата при народженні дитини: 2004 - 725 грн. 2010 - 12 240 грн. Збільшення за 5 років у 16,9 разів. Інвестиції: 2005-2010 - 31 млрд. Співпраця з МВФ: 2002-2008 (четвертий етап співпраці) - 0 $ кредитів 2008-2013 (п'ятий етап співпраці) - 10 млрд $ кредитів.
Існує модель правильних фінансових та економічних механізмів і важелів, при впровадженні яких, держава буде працювати злагоджено і прибутково. Така можливість завжди є - потрібно налаштувати і запустити прогресивну політично-економічну систему і впроваджувати нові введення для якнайбільшого розвитку.
Воскресіння Христове символізує наше безсмертя і відродження. Ми повинні пам'ятати, що все найстрашніше, що може статися, це тимчасове. Світ буде врятований і житиме вічно. А з ним і всі, хто вірить в Христове Воскресіння.
Сьогодні, усвідомлюючи це, і радіючи цьому, ми говоримо: "Христос Воскрес!". Ми вітаємо Господа - нашого Спасителя, та всіх наших рідних і близьких, спасенних ним. "Воістино Воскрес" - кажемо ми, стверджуючи, що Добро переможе зло на віки вічні! Радіймо, бо "цей день близький"!
Христос неодноразово говорив про мертвих "Вони просто сплять". Та наголошував, що всі воскреснуть. І своїми смертю і Воскресінням підтвердив власні Слова.
Фізична смерть кожної людини супроводжується приспанням свідомості, для того, щоб у майбутньому її відродити. Це - непідвладні нам процеси, якими управляє Господь.
Наш обов'язок - шанувати Творця та вірити в Його безмежну Силу і Дар Вічності, яким Він хоче нагородити кожну людину. Сьогодні - той день, який символізує порятунок всіх нас, та всього світу, створеного для нас.
На нашу землю спочатку приходять зі сходу. Нав'язують свою мову, церкву, щоб шанували царів їхніх і забували героїв власних. За непокору - висилки, каторги, розстріли...
Наш народ противиться, народ бореться...
І раптом приходять інші, з заходу. Кажуть, святкуй Різдво не 7 січня, а 25 грудня; переводь свою мову на латиницю; наділяй правами збоченців. За незгоду - тебе наречуть ворогом, зрадником...
Ми приходимо до того, що українству, аби зберегти свою національну ідентичність і самобутність, та не піддатися зовнішньому нав'язливому впливу, потрібно пройти важкий шлях опору.
Мало того, щоб нам потрібно зберегти свою державу і територію, та дати старт її реальному розвитку, надважливо залишити Україну українською. Бо, на грунті національного спотворення, будь-яка держава довго існувати не спроможна. І ми повторимо долю Київської Русі, яка втратила свою єдність і роздробилася на багато князівств.
Проти нас грає час. Чим довше ми закривали очі на вплив Росії на Крим і Донбас, тим легше їм було відірватися від України. Чим довше ми не помічатимемо впливу угорської культури на Закарпаття, румунської на Буковину, тим швидше ми втратимо і ці землі.
Це питання не військових агресії та сепаратизму. Це той випадок, коли з покоління у покоління, майже на підсвідомому і генетичному рівні, окремі групи нашого народу, поступово, все менше відчувають свій взаємозв'язок з українською самобутністю, і все більше бачать у собі щось окреме, і, по-своєму, особливе.
Чому ми так легко втратили Крим, а жителі Донбасу кидалися під українські танки, які їхали їх визволяти? Бо там майже не було української школи, української церкви, української книги, української мови, української пам'яті. Це все підмінено було чужерідним. Два-три покоління, які прожили в умовах інформаційного наступу іншого світу, і вони вже не вважають себе українцями.
Так буде з усією країною. І зовсім, не важливо, чи російський, чи західний вплив наступатиме на нашу територію, на наше суспільство, на нашу свідомість. Якщо говорити окремо про захід, то, замість, навчитися у них найуспішнішого досвіду, ми сліпо погоджуємося на все підряд, що нам нав'язують. Ми ладні відмовитися від усього українського, заради європейського, бо хтось зумів укласти нам у голови, що нам так буде краще. але ніщо чуже нам не буде кращим.
Чужого навчайтесь, але ж свого не цурайтесь!
Сьогодні популярною є думка, яку, звісно ж, мозок українця не зміг би породити, що наша сила і особливість - у різноманітті культур, національностей, тощо. Мовляв, у тому і наша цінність, що тут можна все і всім.
Можна. Всім, крім корінної нації. Це - фальшива підміна нашої національної ідеї ідеєю чужорідною - всімвседозволящою.
На нашу прекрасну і багату землю з'їхалися звідусіль, бо тут є все для нормального життя людини. Несуть сюди свої культури, свої мови, свої традиції, свої збочення. І хочуть, щоб ми все це дозволяли, і самі ставали їм подібними. Щоб ми на своїй землі повільно перетворювалися у тих, хто прийшов сюди з гір, чи пустель, бо там жити не так комфортно. А добрий і толерантний українець гостинно усім ділиться, а про майбутнє своїх дітей забуває.
Так, чому ти, українцю, східній навалі чиниш опір і російського маразму сюди не пускаєш, а на догоду заходу, духовним святам своїм дати змінюєш, дозволяєш, щоб на очах у твоїх дітей вулицями ходили чоловіки у жіночому вбранні, а рідну мову свою на латиницю хочеш перевести? Чому ти кидаєшся з крайнощів у крайнощі, забувши що душа твоя тут, у тобі, у серці твоєму?
Наші предки зганьбили б нас за те, до чого ми дожилися.
Можливо, я щось не повністю розумію, але не можу осягнути логіки, чому для працездатних осіб прожитковий мінімум передбачений більший, ніж для тих, хто втратив працездатність? Хіба непрацездатній людині легше жити? Хіба вона не є чимось обділеною, у чомусь неповноцінною порівняно з працездатною? То чому, ті, хто мають певні обмеження, кому вижити важче, хто потребує, навпаки, окремої допомоги, на думку держави, потребують менше ресурсів для життя?
В Україні давно побутує міф, що найбільш проукраїнські і найпатріотичніші громадяни живуть у Західній Україні. Проте, на мою думку, українському духу, українським традиціям та історичним українським цінностям відповідають саме мешканці Центральної України. А, зокрема, Полтавщини.
Також, ніколи не поділяв думку, що Львів є найбільш українським містом. Там, навіть, не говорять літературною українською мовою. Захід такий же сполячений, як і схід зросійщений. Ні в тих, ні в інших крайнощах немає істини. Істина завжди посередині.
Не даремно, спокон віків Полтаву називають духовною столицею України. Духовна - не значить релігійна. Тут мається на увазі український дух, тобто, душа України. Тому, не Львів, не Захід є найбільш українським регіоном, а саме Полтава і Полтавщина.
Вдаючись до історії, можна згадати, що підпілля УПА на території нашої області виникло у 1941 році паралельно з формуваннями УПА на Волині і Галичині. А шишачанин Кирило Осьмак взагалі очолив всеукраїнський націоналістичний рух 1944 року.
Нещодавно соціологічна група "Рейтинг" проаналізувала, скільки наших співвітчизників хотіли б виїхати за кордон, а скільки – залишитися на батьківщині. За результатами опитування, найбільш патріотичними є жителі Полтавської області. 74% наших земляків хочуть жити в Україні - це найвищий показник серед усіх регіонів.
Тож, українська ідея та український світогляд зберігаються саме на полтавській землі, посеред нас. Ми є носіями істинного українства. Тому і доля країни залежить від нас найбільше. А останнім часом мене, навіть, не покидає передчуття, що наступним президентом України буде саме виходець з Полтавщини. Це було б логічно.
Однією
з найстрашніших тенденцій у сучасній
Україні є масова еміграція і відтік
трудових кадрів за кордон. Влада створила
такі умови проживання у країні, що звідси
втікають всі найкращі - найактивніші,
найрозумніші, найкмітливіші. Інтелектуальна
еліта і науковці виїхали з України вже
давно. Зараз черга середнього класу і
талановитих професіоналів, яким зовсім
не власні таланти доводиться розвивати
на полях, фермах, садах, заводах західних
країн.
Це
- не враховуючи, що населення України
катастрофічно скорочується природнім
шляхом, через велику кількість смертності,
малу кількість народжуваності і
скорочення тривалості життя. А найсильніший
цвіт нації гине на фронті.
Ми вже переживали масову еміграцію у ХХ стоілтті. Семе черех неї мільйони українців покинули рідну землю і оселилися у Канаді, США, Бразилії, Західній Європі. Якщо це повторюється, страшно
подумати, яким буде якісний склад
населення України через 5-10 років , і до
чого це призведе...
А
ще є велика загроза заселення спустошених
українських земель вихідцями з азії.
Так, поступово, наша найбагатша і
народючіша батьківщина може дістатися
на розтерзання орді зі сходу.
Прогнозуючи майбутнє, очевидно, що той, хто сьогодні інвестує у невідворотні речі, стане успішним. Тому, якби Україна міжнародні кредити не дерибанила, і не проїдала, а вкладалася у розробку електрокарів, електробусів, електробайків, ... електротракторів, електрокомбайнів, ... і все навколо електризувала, то невдовзі до нас би приходили кредити просити.
У сучасному світі зволікати не можна. В інформаційну епоху перемагають ті, хто починає перший. Часи змінилися, і технології розвиваються з неймовірною швидкістю. Ми повинні якнайшвидше пристосовувати своє мислення в унісон з цими змінами.
Колись можна було почати працювати після навчання і вийти на пенсію з тої ж посади і професії. А зараз ти вступаєш до вузу, а через 5 років дізнаєшся, що не існує вже такої спеціальності. 80 відсотків технологій, які через 10 років стануть буденністю, сьогодні ще, навіть, не винайдені.
Сумно, що, ми живемо в часи великих можливостей, а ті, від кого залежить прогрес країни, не бачать цього. Чому ми, маючи можливості отримати набагато більше, продовжуємо залишатися з тим, що є? А те, що сьогодні в нас є, завтра вже буде непотрібним.
Те, як добре ми навчимося встигати рухатися в ногу з глобальними змінами, стане головним індикатором нашого успіху.
Сьогоднішні проблеми і погані новини - це не негатив, а свідчення потреби невідкладних змін. Технологічних та інноваційних змін в економіці і повсякденному побуті.
Країни, які є найбагатшими сьогодні, стали такими, бо вдало використали можливості індустріальної епохи. Але вже завтра світ кардинально зміниться, і задавати тон у ньому будуть зовсім інші - ті, хто сьогодні правильно використає можливості епохи інформаційної. По-суті, на Землі все починається з чистої сторінки. І нічого з того, що було в минулому, вже майбутнє не визначатиме. Все буде по-іншому.
Уже зовсім скоро багатими державами ставатимуть не ті, хто продає газ чи зброю, а ті, в яких роздуми і дії людей торкатимуться високих матерій.
Я починав з електрокарів - не думайте, що лише вони врятують країну. Це тільки приклад - один єдиний серед безмежної кількості сучасних можливостей.
P.S. Якби я був президентом, усі кошти віддав би у освіту і науку. Одне покоління не доотримало б зарплат і пенсій, зате всі наступні матимуть їх у надлишку.
З книги Юрія Іллєнка "За українську Україну. Відкритий лист українцям". Це не дослівний уривок, а вибраний текст, сформований з окремих речень книги, які об'єднані однією думкою. Мета - показати, наскільки влучно про реалії сучасного буття Юрій Герасимович написав ще у 2000 році.
Віртуальна війна - так розпочалося ХХІ століття для неньки України. Ревуть ТВ-гармати, палають стріхи мас-медіа, голосять вдовиці заглиблих героїв по обидва береги телеекранів. А більше нічого для війни й не потрібно.
Піар-війна в розпалі - це віртуальна реальність інформаційного простору.
Доки ми чесно не відповімо собі лише на єдине запитання, яке, до речі, поставив перед Адамом сам Господь Бог ще з райських часів: "Де ти?" - доти ми й не зможемо управляти власним життям. Ми не знаємо, де ми, і не хочемо знати, бо нам навмисне замулюють очі різними віртуальними байками.
Через те, що Адам не зумів відповісти Богові, де він, його і було вигнано з Раю. На одвічне запитання "де ти?" має відповісти кожен без винятку, без ухиляння від цього питання, і з собору відповідей створити реальність свого життя.
Ми живемо в інформаційному просторі-часі, і це єдина автентична реальність нашого буття. Гомо сапієнс - це вже в минулому, зараз ми - гомо інформус - людина як об'єкт маніпулювання в інформаційному просторі. А стали такими, бо не зводимо очей з абсолютно непрозорої для нас, споживачів, інформаційної віртуальної реальності телеекрана.
Україні бракувало не національної ідеї для раптового створення свого суверенного інформаційного простору, а розуміння, що ми живемо в інформаційній формації розвитку цивілізації, і що національна ідея - це і є національна операційна система управління суверенним інформаційним простором, основою якої є державна мова.
ХХ століття закінчилося черговим перерозподілом світу, але не географічним, а за принципом інформаціних просторів, що існують паралельно і конкурентно.
Людина інформована - це людина елітна, тобто, найлюдяніша людина. Інформаційний простір - це середовище існування і виживання сучасної людини.
Захистити державу - значить, захистити її суверенний інформаційний простір.
Поява в Україні національних дружин викликала національний резонанс. Судячи з того, що це питання активно і майже агресивно обговорюють.
Давайте поглянемо на питання з іншої площини.
Нацдружини (якими керує Аваков), заявляють, що поліція (якою керує Аваков) не справляється зі своїми обов'язками і кришує гральні автомати. Потім, нацдружини Авакова трощать гральні заклади. Після чого, ті відновлюють свою роботу і продовжують працювати за кришуванням поліції Авакова.
Нацдружини (якими керує Аваков), заявляють, що поліція (якою керує Аваков) не справляється зі своїми обов'язками і кришує торгівлю наркотиками. Потім, нацдружини Авакова ловлять бариг і віддають поліції Авакова. Після чого, тих відпускають і вони продовжують знову барижити за кришуванням поліції Авакова.
Вам не здається, що це якесь абсурдне замкнуте коло? І все це існує, щоб просто дурити всім навколо голови, відволікаючи від насущних проблем?
Чи може бути успішним майбутнє у країни, де три чверті населення - раби обставин, а не творці дійсності? Ні, не може!
Само по собі ніщо не виникає, так же як ніколи не виросте дуб із землі, в яку попередньо не покласти жолудь.
Це дуже сумний і тривожний сигнал для України.
Поки що передумов для змін ми не маємо - потрібно говорити чесно. Єдиний шанс врятувати ситуацію - це в будь-який спосіб підняти громадянську активність.
Для нинішньої української влади, Росія - не агресор, "ДНР" і "ЛНР" - не терористи, а Крим - не окупований. Про це свідчать сьогоднішні голосування у парламенті.
Скажу, як думаю і відчуваю. Хочете - засуджуйте, хочете - ні.
Сьогодні весь день слідкував за подіями у Верховній Раді. Не за тим, що відбувалося
на вулиці, а всередині залу. Все більше переконуюся, що наша держава (не країна
і люди, а держава і влада) - це хохляцький свинарник.
І нам уже не потрібні ніякі Джавеліни. Я за те, щоб в один прекрасний день,
у робочий час, американська авіація розбомбила весь урядовий квартал, з Верховною
Радою, Адміністрацією Президента і Кабінетом Міністрів. І вийшов би я на це пепелище,
вдихнув би на повні груди, підняв високо руки догори і сказав би радісно:
"Свершилось!"
